Книга Мій дідусь був черешнею

Дивовижна книга. Ця повість суцільна емоція. Написано настільки тонко і проникливо. Буденній світ очима дитини, де найпростіші речі перетворюються на дивовижу, коли дивитися на них не очима, а серцем. Тут показаний майже весь спектр взаємовідносин у сім ї з найблизькими родичами, навколишнім світом і навіть вчителькою молодших класів.

На мій погляд ця книга буде однаково цікава як дитині, так і дорослим.

Одна из наиболее проникновенных книг, написанных от лица ребенка. История о чувствах, странностях и безусловной любви. Книга пронизана необычайно точными метафорами, объясняющими детям серьезные и глубокие вещи. Но также произведение наполнено необычным легким юмором, заставляющим периодически глупо улыбаться, уставясь в книжку.

«Бабушка Теодолинда была очень крупной женщиной, но дети у нее получались крохотные».

Если у вас были бабушка или дедушка в деревне, куда вас периодически отправляли летом, то вы мигом вспомните все увеселения, которые выдумывались детьми, все те дни проведенные в саду, огороде, все те вечера, приправленные сказками и все те сытные бабушкины завтраки под петушиное ку-ка-ре-ку. А если судьбою не было даровано вам такое счастье, то эта книга подарит вам эти воспоминания, настолько живо она передает историю.

Сама история подана под сказочным соусом, где все серьезные, казалось бы, взрослые вещи, ребенку представляются в совершенно другом свете. При этом задеваются очень важные темы во взаимоотношениях со стариками и квартирный вопрос, врывающийся в сказку и разрывающий ее реальностью.

«— Папа, я уже тебе говорила, что ты не должен жить тут один, тебе плохо, ты вбиваешь себе в голову черт знает что…
— И куда я должен ехать? — спросил дедушка. — Может, к тебе домой?
— Да! Поехали к нам! — начал умолять я.
Дедушка Оттавиано улыбнулся и погладил меня по голове.
— Знаешь, что происходит со старыми деревьями, когда их пересаживают? Они умирают. Скажи это своей матери».

Чтение этой душевной книги ребенку поможет сильнее осознать связь с бабушками и дедушками, быстротечность времени и научит ценить семейные моменты. Меня же книга перенесла в детство и заставила пару раз всплакнуть с блаженной улыбкой, связанной со счастливыми воспоминаниями. Я считаю, такие произведения стоит вносить в школьную программу, они развивают в детках чувственность, сострадание, открывают сердце. А взрослым «Мой дедушка был вишней» окажется прививкой от порой суровой реальности.

Однозначно читать всем!

P.S. Запомни: ты не умираешь, пока тебя кто-то любит.

Книга відзначена преміями у Франції, Німеччині та Італії, а авторку номунівали на головну премію в дитячій літературі - премію X.К.Андерсена.

Скажу вам одне - я давно нічого подібного не читала. Як на мене, саме це бракує читачеві. Коли ти читаєш великих геніїв як Хемінгуей, Гете, Умберто Еко (перераховувати можна вічно), книга за книгою твій розум твердіє, почуття застигають, а проста ніївність зникає. Нам бракує безтурботності, читання для відволікання. Ясна річ, я не кажу читати постійно книги на кшталт «Мій дідусь був черешнею», але вони потрібні. Потрібні, для того, щоб перевести дух.

Стилістика тексту - проста, але знаєте, саме тут вона є влучною. Розповідь маленького хлопчика, що хоче знати все, який не хоче щоб його батьки сварилися, щоб дідусь (із села) став веселішим, а бабуся з дідусем (із міста) звертали на нього більше уваги.
Приголомшливо правда? Ми забули, що дітям потрібні прості речі, а ця книга нагадує нам про це. Книга оформлена стильно, веселі ілюстрації покажуть не зрозуміле - зрозумілим, і після них ти дивитимешся навколо очима Тоніно)) Покажу вам одне речення, можливо після якого вам захочеться прочитати історію доброго хлопчика :

«Але я все одно був переконаний, що ти не вмираєш, поки хтось тебе любить».

Іноді трапляється так, що перед написанням рецензії береш до рук книгу, аби оживити в пам'яті імена головних героїв тощо, а через годину знаходиш себе десь посередині тексту – історія вкотре захопила тебе. До таких книг належить і повість Анджели Нанетті «Мій дідусь був черешнею». Для того, аби розповідати не зовсім дитячі історії так, аби їх зрозуміли найменші читачі, потрібно мати неабиякий талант. І кому-кому, а італійській письменниці у цьому не відмовиш.

Малий Тоніно разом з батьками живе у місті, як і батьки його тата. Ці дідусь з бабусею нічим не особливі, чого не скажеш про маминих батьків, які мешкають у селі. Вони є настільки незвичайними, що дали ім’я черешні, яка вже багато років росте у їхньому саду. Оповідь у книзі ведеться від імені хлопчика, який з дитячою безпосередністю та мудрістю описує все, що бачить, чому вчиться від сільських дідуся з бабусею, все, що стається з ними згодом. Так, у повісті «Мій дідусь був черешнею» немає якихось незвичайних пригод та шаленої динаміки, зате є щирі емоції та найсвітліші почуття. І саме у цьому, на мою думку, і полягає її шарм. Анджелі Нанетті вдалось написати добру, спокійну, щемку та дещо меланхолійну історію, яка не залишить байдужими ані дітей, ані дорослих. І хоч авторка не робить спроб повчати чи виховувати читача, ця книга вчить людяності та любові.

Окремої згадки заслуговує дизайн видання. Завдяки неймовірно красивим ілюстраціям в пастельних відтінках від Анастасії Стефурак книгу «Мій дідусь був черешнею» хочеться розглядати годинами. Крім того, варто відзначити напрочуд вдалий переклад, над яким працював Андрій Маслюх. Словом, безумовні п’ять зірочок та одне з перших місць у списку улюблених дитячих історій!

Чуттєва дитяча розповідь про сім’ю, про цінність родинного тепла, любов і повагу. У кожного були чи є бабусі й дідусі, кожен з них залишив в нас, як в дитині, а потім і в дорослому, якусь свою часточку. Одні часточки виявились ніби примари, які іноді спливають в нашій свідомості, інші залишили глибокий слід на все наше життя, виховали якусь сильну рису нашого характеру.

От і в цьому творі хлопчик Тоніно розповідає про свою сім’ю: батьків, бабусь та дідусів. Всі вони різні, зі своїм характером та звичками, по різному дивляться на життя. Мама з татом не завжди знаходять спільну мову, а особливо, коли це стосується їх батьків. Міські бабуся з дідусем більш опікуються своїм собакою й не часто знаходять час для онука, здебільшого вони просто перекидаються з ним звичними приємними фразами. Сільські бабуся з дідусем дуже веселі, жартівливі, розповідають малому багато сімейних історій, а одна дуже зворушлива – історія черешні Фелічія, так-так у дерева було чудове ім’я, й народження мами Тоніно, яку назвали Фелічіта. Черешня була немовби родинним оберегом для родини, росла вона, росла і мама хлопчика. Жодне сімейне свято не проходило без черешні, стіл накривали поблизу, а згодом під самим деревом, на сімейних фото обов’язково було видно черешню, чи її гілки. Для дідуся черешня – це була та найдорожча ланка, яка надавала сенсу життя, нагадувала про щасливі моменти, про кохану дружину. Навіть у сильний мороз, навесні, дідусь усю ніч палив багаття навколо «Фелічії», щоб урятувати молоді бруньки, які згодом перетворяться на ніжне біле цвітіння, яким буде милуватися уся родина, а головне любий онук…

Сільські бабуся й дідусь навчили Тоніно любити життя, насолоджуватися ним, радіти кожній миті, поважати бажання оточуючих, розуміти себе. Вони показали, як треба кохати один одного, переживати за свою землю, відстоювати її, цінувати.

Маленькому Тоніно довелося дізнатися, що таке смерть та хвороби близьких, розлучення батьків, судові війни з муніципалітетом за свою землю. У кожної сім’ї бувають нелегкі часи, і, коли здається, що все втрачено й вороття немає, доля дає шанс, чи просто штовхає до надзвичайного вчинку. От так і Тоніно виявився відчайдушним хлопчиком, який урятував черешню «Фелічію» та шмат дідусевої землі. Його вчинок сильно вплинув на родину, настають найщасливіші моменти життя, доля дарує родині воз’єднання, а Тоніно – маленьку сестричку, якій так багато треба розказати про бабусю, дідуся та черешню «Фелічію»…
Після читання цієї книжки ніхто не залишиться байдужим: малі більше будуть розуміти дорослих, а дорослі – зможуть хоч на деякий час повернутися у своє дитинство, згадати, як воно мріяти, вірити в дива.